Чорнобильська аварія є подією великого суспільно-політичного значення не тільки для України, але й усього світу.  Це наклало відбиток на хід розслідування її причин. Підхід до  того, що сталося  з часом змінюється, але живуть люди і живе  пам’ять про цю  подію.   Ось свідчення нашого педагога Оксани Бараш:

“Пам’ятаю ніч, коли о першій прийшли військові і принесли повістку батькові. Мені було шість, братику рік. Батька забрали. Ліквідатори наслідків на Чорнобильській АЕС важко працювали. Високі чини приїжджали і контролювали роботу. Ліквідатори без захисних облаштунків голіруч збирали рештки. Коли перевіряючий сказав, що вони червоні від вживання алкоголю, батько вступився за всіх, відправивши перевіряючого до того славнозвісного Рудого лісу. Тато пішов у Чорнобиль офіцером, а повернувся капітаном…з пухлиною мозку. Важко хворів. Вся родина, близькі боролись за його життя. Проте після фризової трепанації черепа це стала інша людина. Хвороба прогресувала. Всі хто з ним був давно померли, він був останнім з командуючого складу, бо мав міцне здоров’я, адже був майстром спорту міжнародного класу і перебував 10 років у збірній колишнього союзу. Це було в п’ятницю, у мене був останній урок у 6-В класі. Вечір, 19 грудня 2003 р., 18:00 до закінчення уроку ще 10 хвилин, відпускати дітей не можна до дзвінка, я пригощаю діток цукерками монпасьє, і тут один з учнів, прочитавши на етикетці назву магазину сказав: “Це мій магазин!”. У відповідь я мовила: “Магазин твій, а пригощаю я”. Поки обійшла клас, на столі у мене лежав Снікерс. Діти сказали, що це Вова пригостив. Подякувала. Пролунав дзвінок. Прийшла додому, мама плакала, бо помер батько… Таких історій як моя багато… Багато дітей, матерів, жінок, лишились без сильного плеча, без захисту. Я розумію, що своїм дітям я повинна сказати, що все, що Бог дає ми мусимо приймати з вдячністю. Шанувати батьків, щоб довшими були наші дні на цій землі. Цінувати кожну мить, адже вона не повториться більше ніколи. Трагедії забирають у дітей батьків, діти ніколи більше їх не побачать, ніколи не відчують тепла батьківських рук, батьківської опіки і захисту. Відчувши біль втрати на собі, в ці складні часи ми всі повинні молитися Богу і просити, щоб швидше закінчилась ця страшна війна, в якій гинуть діти і дорослі, а ті, хто живі хай будуть добрими, співчутливими, людяними.”